Пробач нам… Гріша.

  Зовсім не трудова молодь Хмельниччини.

Кому невідома ситуація, коли у пекельно жаркий літній день, шукаєш що б  ще з себе скинути щоб не зваритись живцем? Так ось, уявіть собі, що гуляючи по розпеченому асфальту на розплавлених підошвах, доїдаючи рятівне морозиво і мріючи про повне занурення в річку, ви раптом зупиняєтесь повністю шоковані від... Що це? Група привидів з патьоками туші на блідих обличчях, вдягнені в довгі чорні плащі без рукавів та високі військові боти, в порізані шкіряні рукавиці, монаші капюшони і дірявими панчохами на... руках! Міраж? Галюцинація? Видіння, що з’являються в наслідок перевтоми та сонячного удару? 

Ні! Ця примарна „проява” – аж ніяк не середньовічна поховальна процесія (зважаючи на темпи їх пересування), і не втомлена акторська трупа, що йде зі зйомок фільму жахів. Це ГОТИ.

І з германським народом II—XVI століть, або відомим архітектурним стилем, у цієї молодіжної субкультури спільного лише назва.

Течія пост панку, перші чутки про яку сягають далекого 1979 року, таки дісталась нашої класичної провінції, якій як і всім невеличким містам притаманні усілякі забобони та панічна недовіра до усього нового і незрозумілого.. І, дійсно, не зрозуміло те, як у віці 15-18 років (переважний вік гота), в період, коли життя „б’є ключем” і жага до пізнання реального світу має бути безмежною, ця публіка, в пошуках чогось нового, обмежується територією місць поховання, та містичною літературкою, що не витримує ніякої критики з боку здорового сенсу.

     Жага смерті та культ умертвіння (деякі готи перетягують зап’ястя для того щоб руки були блідими як у мерця) якось співіснує в „чорній душі” гота, із зовсім реальним страхом отримати лопатою по спині від сторожа кладовища, який напідпитку виконує роль борця з чортами. (Легко сплутати – прим. автора). Загалом, у місті Хмельницькому, гот у своїх кволих намаганнях вижити як культурний вид, підлаштовується під неприродні для себе умови (це течія мегаполісів), і тому дещо мутує: стає забобонним і схильним до чаклування.

Цікаво чому якщо у вихованій Європі готи лякають перехожих вже більше ніж чверть сторіччя (і за цей час встигли добряче втомитися - прим. автора), наша готична молодь вважає себе авангардом контркультури, кинутим на амбразури ворожого їй суспільства (яке їх виховало і нагодувало).

І, якщо вночі, пришелепувата молодь гасає по кладовищам в пошуках небесних створінь, то вдень держава надає їм зовсім приземлену, хоча і вищу освіту. А в недалекому майбутньому ненависний готами соціум забезпечить їх робочими місцями, і працювати «вічно юним вампірам» доведеться з зовсім живими людьми, а не з потойбічними демонами. А навіть елементарного досвіду співіснування з їх однолітками у готів немає і не з’явиться, допоки «протестанти» будуть замикатися в своїх ілюзіях. Про це дуже красномовно свідчить наступна історія, безпосереднім учасником якої став автор даної статі.

«Весь в чорному… Мабуть гот...». Я зі своїм товаришем на ймення Роман підійшли привітатися до особи в чорному, без якихось побоювань: готи - люди не дуже злі, тому що бояться всього крім смерті. Познайомились. Юнак, назвемо його Антон,  зразу повів мову про те, що його друзів вигнали з кладовища (він мав на увазі кладовище по в. Кам’янецькій). Ми поцікавились подробицями того що відбулось, приготувавшись почути чергову історію про місцевих наркоманів, які вже давно в своїх поневіряннях, знайшли в дебрях гидкої архітектурної пам’ятки міста (саме такий статус має кладовище! – прим. автора) надійний прихисток та від міліціянтів.

У відповідь почули повну нісенітницю: на молодь напала… зла потойбічна сила! Сила називалася «Страж мертвих», а поважні обличчя друзів Антона запевнили нас, що хлопець не жартує. Ми з Романом переглянулись – хлопчина мабуть в стані наркотичного сп’яніння. З подивом слухаючи далі, ми дізнались що «Страж…» - це наймогутніша могила, котра є на кожному кладовищі!!! (Без коментарів – прим. автора) Друзі Антона одягнені хоч і не так екстравагантно, але, за своєю поведінкою (збились докупи і постійно озирались в темряву) у світлі цих новин виглядали схожими на втікачів з «жовтого дому».

Через декілька хвилин «на сцені» з’являється другий головний актор «театру абсурду», назвемо його Богдан (тому що, ну аж ніяк язик не повертається звертатись до них за прізвиськами, які їм підказала їх хвора фантазія – «Ангєл Ада», чи «Ночьной Странник»…). Богдан каже, що він шукає по місту Хмельницькому «сільні мєста», для того, щоб «зарядіть артєфакти». Артефактами виявляються куплені у магазині (за мамині гроші) залізячки у вигляді стилізованих хрестів і, як ми дізнались потім, «Пєнтаграм». 

І це при тому, що парубку вісімнадцять років! У такому віці наші з вами героїчні діди, не шкодуючи власних сил, працювали на заводах і фабриках для того, щоб ми жили краще, цивілізованіше, для того, щоб у нас було більше часу на саморозвиток! Але еволюція, як виявилось, інколи прямує у зворотному напрямку…   

Розвиток подій  у той вечір був не менш цікавий ніж зав’язка: виявилося що сьогодні п’ятниця 13, а я з Романом, на той момент вже світлі маги зі стажем, (саме так нас нарік Богдан, який розділяє всіх людей на світлих і темних чарівників і вчить інших, як це робити).

Ледве встигаючи за розвитком подій, йдемо на Єврейське кладовище для здійснення там «магічного обряду». Нас супроводжують декілька готів, серед яких нова фігура – залякана дівчинка в чорній мантії чарівника взятої з театру шкільної самодіяльності. Всі свято вірять у потойбічний світ і дуже бояться мертвих. «Масовий психоз?» - промайнула в голові професійна думка.

Крокуємо весело - на щастя серед цікавих виявилося кілька адекватних підлітків, що з легкою іронією слухають безперестанні розповіді про науково доведених привидів і «злочинну халатність» чорних магів. 

Наближаємось до кульмінації, товариші! Перед тим, як увійти на кладовище, за вагомою порадою Богдана, одягнімо на себе двійко, а мо і більше «Енєргєтическіх барьєров» (Без такого надійного захисту неможливо витримати наступний шквал ідіотизму – прим. автора).

По-перше: посеред «сцени», якою на той момент було кладовище валяється невеличкий жмут (не прибраної підсліпуватим сторожем) сухої трави, який Готи завжди(!) обходять, немов то відчинена каналізація, і йдуть собі по болоту далі.

По-друге: уявіть, що (зараз я, за настановою Антона, розповідаю пошепки, бо можна сполохати мертвих) ми наближаємося до святого місця – чорний знак на надгробному камені!!! (Для ефекту уявімо що лунає гучна зловісна музика яка потім різко обривається, бо…) Чорний знак (необережно ляпнули фарбою, коли підмальовували фамілії) постійно росте!.. (Тишу розривають чотири ноти відомої сонати Баха).

По-третє: для підсилення створеного (насправді сміховинного) ефекту нам продемонстрували могилу «Стража - хранітєля». Це був розвалений надгробний камінець. І як ми з Романом і очікували – розвалився він не від ерозії та удару ногою, а тому що він… магічний.

Продовжувати далі – значить зловживати не безкінечним терпінням читача. Додам на останок, що я разом з Романом логічно і послідовно довели і наочно продемонстрували «шаманам», що всі їх святі місця нашвидкуруч надумані, бо нема де гратися, а пророки їх (шановні пани Богдан та Антон) замилюють їм очі, бо нема чим погратися. Після цього на обличчях готів ми побачили розчарування, але розчарування не в ілюзіях, а в нас, як в неблагонадійних.

Значить ми просто не на тому щаблі духовного розвитку щоб зрозуміти, що коли могила холодна, то вона холодна не від того, що у граніту велика теплоємність (з чим Готи до речі не змогли не погодитись), а тому що там, великим згустком накопичена всевидяща і мисляча «Нєгатівна енєргія»… Ну що ж, за словами Антона, ми зіпсували їм такий вечір!..

Я з моїм бойовим товаришем зіграли свої ролі віртуозно, але одного разу все ж таки зірвались на регіт… Один зі співчуваючих готам, добряче п’яний, спіткнувся і мов вибиті двері впав на могилу Мана Григорія Адамовича. Після невеличкої паузи Антон в розпачі сплеснув руками: «Млядь!.. Опять на Грішу...» (Без коментарів – прим. автора).